6 листопада 1936 року в Мадриді комуністи одночасно стратили понад 200 священиків, черниць та семінаристів. Отримавши владу в Іспанії в 1931 році, нова влада влаштувала червоний терор по відношенню до духовенства, запалали храми. Лише у Барселоні було спалено 58 храмів. Вцілів лише кафедральний собор. Варварськи було спалено 10 тисяч томів із найбагатших зборів кафедральної бібліотеки в Куенці, організовано публічні спалення ікон, богослужбових книг. Офіційні джерела зазначали, що лише за період із лютого до липня 1936 року було спалено 170 храмів. В одному тільки місті Кадіз 5 березня було спалено католицьку школу, монастир та 5 католицьких храмів. Все частіше справа закінчувалася вбивствами священиків та черниць. Безкарність цих антирелігійних актів насильства стала однією з причин початку кривавої громадянської війни в Іспанії (1936-1939). У розстрілах та тортурах загинуло загалом 7937 духовних осіб: 11 єпископів, 5255 священиків, 2775 монашества. Від рук катів «червоної Іспанії» загинули єпископи Барселони, Альмерії, Кадікса, Таррагони, Куенсі, Леріди, Жеан, Сюїдад Реаль, Теруела, Сегорбе.Червоні мучителі зазнавали справжнього шоку, не здатні ніяким способом змусити свої жертви до зречення, навіть ціною збереження життя. Багато мучеників, вмираючи, встигали крикнути «Нехай живе Христос Цар!» (Viva Cristo Rey!). Було вбито десятки тисяч мирян лише через те, що носили медальйон із зображенням якогось святого. У деяких єпархіях, наприклад, у Барбастро, в Арагонії, лише протягом одного дня було ліквідовано 88% єпархіального духовенства. Андрес Нін, голова однієї з марксистських партій, відкрито говорив 8 серпня 1936: «В Іспанії було безліч проблем, у тому числі проблема церковна. Її ми вирішили повністю: ми скасували священиків, церкви та богослужіння». «Вони самі напросилися!» - було постійно повторюваним гаслом. Навіть ті ліві газети, які прагнули заспокоїти читачів і переконати їх, що розгул терору скоро припиниться, у питанні переслідування Церкви компромісів не визнавали: монастирі неодмінно мають бути розпущені, а єпископи розстріляні. Міністр Мануель де Ірухо на початку 1937 року доповідав уряду, що на республіканській території, за винятком Країни Басків, вівтарі осквернені та розбиті, всі без винятку церкви закриті та перетворені де на склад, де на громадську їдальню, де на ринки чи гаражі, богослужіння заборонені, а також категорично заборонено тримати «предмети культу» у приватних будинках. У мадридському храмі Antonio de Floriad був влаштований своєрідний «футбольний матч», в ролі м'яча був череп святого. Кривава геєна духовенства на територіях, підвладних «червоній Іспанії» була також історією нечуваної самовідданості та героїзму за віру. Найкраще ілюструє їх той факт, що священикам часто пропонувалося життя в обмін на зречення віри, проте жодного подібного випадку не було зазначено (!). Один із фанатичних катів так згадував про поведінку священиків, що супроводжуються до місця страти: «Ось ідіоти! Нема кому було заткнути їм роти! Усю дорогу співали, прославляючи свого Христа! Один із них упав мертво, коли ми збили його прикладом, - істинна правда! Але чим більше ми били їх, тим голосніше вони співали Viva Cristo Rey!»
І вже за якийсь десяток років на теренах нашої єпархії червоний терор засмакує вдосталь страждання і болі. Але незважаючи на провіщену загибель наш блаженний мученик єпископ Теодор Ромжа сказав: «Вмерти за Христа-вічно жити!» Тому ця неділя Христа Царя з одного боку є сумним нагадуванням, про небезпеку тоталітарних режимів, а із іншої сторони прикладом, що жоден страх смерті не зможе зломити віруючу людину. Тому брате і сестро, довірся Христу Царю, корона якого терновий вінець, а скиптр тростина, сила у покорі, потуга у любові, військо у мучеництві, зброя у прощенні, скарб у дарах, а царство у Вічності. Не дивлячись на сьогоднішні намагання маніпулювати правдою, приниження людської гідності, бажання позбавитися Бога і загальної моралі, пам'ятаймо голос багатьох мучеників: Нехай живе Христос Цар!
